ЛЕГЕНДИ

ЛЕГЕНДИ

ЛЕГЕНДА ПРО ДІВЧИНУ-УКРАЇНУ

Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи ви­брали елегантність і красу, угорці — любов до господарювання, німці — дисци­пліну і порядок, росіяни — владність, поляки — здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики... Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у виши­ванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.

— Хто ти? Чого плачеш? — запитав Господь.

— Я — Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.

— Чого ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же допо­могти тобі?

Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.

— Є у мене неоціненний дар, що уславить тебе на цілий світ. Це — пісня.

Узяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. По­клонилася низенько Всевишньому і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ.

   

ЛЕГЕНДА ПРО КАЛИНУ

Дівчина Калина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги-та- тари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо ки­нулися до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів — спалили село, а Калину — дівчину-красуню — у полон узяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім’ям дівчини калиною нарекли. Люблять і пам’ятають люди Калину, а калина стала своє­рідною пам’яткою про рідну землю, оберегом українців.

 

ЛЕГЕНДА ПРО КАЛИНУ

Жили собі мати і донька. Була донька дуже гарна і вміла людей лікувати. Одного разу Калинка у степу зілля збирала, там побачив її пан і хотів собі за жінку взяти. Тікала Калинка скільки сили мала, аж ось попереду річка, а далі вже і бігти нікуди. Вилізла Калинка на вербу, стрибнула у воду і втопилася. Щодня приходила на берег стара Килина — тужила за дочкою. Вросли у берег ноги старенької міцним корінням, руки стали вітами гнучкими, а серце пере­творилося на калинові ягідки, що щедро дарує калина людям і пташкам, по сей день людей лікує.

 ЛЕГЕНДА ПРО ВЕРБУ ТА КАЛИНУ

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка — мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб ря­тувала. Не було дитини вродливішої та добрішої душею. Дізналися про чарів­ницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату заво­ювати, хворості та зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси тра­вами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі під­німати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос іздаля: «Калино, Калино, не пий водиці...» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла — і навік деревом — калиною над водою зросла...

Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею. Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

Не ламай калину —

Образиш дівчину.

Не рубай вербу —

Накличеш біду.

  

ЛЕГЕНДА ПРО СИНЬООКУ ПРОЛІСКУ —

УКРАЇНСЬКУ ДІВЧИНУ КАТЕРИНУ

Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блу­кала не один день, не два...

Непомірно довго тягнувся час самотнього голодного блукання серед чужих людей, голих степів, холодних вітрів, пекучого від холоду каміння. Тікала вона і знала, що в разі невдачі чекає її жахлива розправа за вбитого слугу, за отруєння відваром болиголову сторожу.

Та невдовзі султан повернувся з походу і, дізнавшись про все, просто оска­женів. Викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише світлочолому місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.

Ось і степи залишилися позаду. Із загону яничар залишились одиниці, а втікачки все не здоженуть. Яничари і самі давно вже повернули б назад, але, пам’ятаючи суворий наказ, продовжували погоню.

Незабаром виснажена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опусти­лася на землю під вітами лісу. Надворі стояли перші дні весни. У повітрі пливли терпкі запахи живиці та набубнявілих липких бруньок. На всі лади висвистували шпаки, зустрічаючи весну і радіючи теплу. Лежачи на купі су­хого теплого листя, Катря плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. Здавалось, що вони вже десь поряд, за сусідніми кущами. У дівчини від жаху холоне кров, туманиться в очах, серце ледь не вискочить з грудей. Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла купку сухої вицвілої то­рішньої трави і у відчаї почала благати: «Ненько моя, земле! Не дай загинути! Не дозволь песиголовцям вернути в неволю! Краще розступися, земле, і на­вічно прийми мене в обійми! Миліша смерть на рідній батьківщині, ніж підне­вільне життя на чужині!». Почула матінка-земля те благання, враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості трави, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки й заховали втікачку.

З тих пір, за легендою, там, де опустився на землю блакитний туман, заяс­ніли на лісових галявинах, весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи нащадкам про хоробру українську дівчину Катерину, її незгасне прагнення до волі. І назвали їх синьоокими пролісками.